Mobile device - Print - Bottom

Previous Lesson -- Next Lesson

1. Скорбота Павла за свій загублений народ (Римлян 9:1-3)

---

РИМЛЯН 9:1-3
1. Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, 2. що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! 3. Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом;

Апостол Павло починає своє пояснення ситуації, в якій опинився його закам'янілий народ, з дивних слів: «Я говорю правду в Христі». Він не викладає філософію чи особисті погляди, але говорить з гіркого знання і впевненості, після страждань, які не були спричинені ним самим, але його перебуванням у Христі. Він не ділиться з нами своєю власною вірою, але Ісус говорить через нього, бо Господь є духовною головою, а його послідовники – його духовним тілом, його рухомими членами.

Павло підтверджує читачам цього послання правдивість свого щирого сповідання словами: «Пишу по совісті моїй, що свідчить мені в Дусі Святому. Мій Христос – Спаситель, у якому діє дух істини, і цей дух не допускає брехні, перекручення, ухиляння чи вигадок, але спонукає і веде послідовників Христа бути свідками істини, щоб їхні висловлювання були законними і дозрілими».

Совість апостола стала для нього духовним компасом. Він не міг рухатися окремо, керуючись своїми емоціями, оскільки його серце було оновлене і віддане під керівництво Святого Духа. Цей Божественний Дух підтвердив його мир совісті та його кришталево чисті слова. Таким чином, його свідчення було правдивим у всіх сенсах.

Що ж засвідчив Павло після цих довгих роздумів?

Що він мав глибокий смуток за свій неслухняний народ. Апостол дуже сумував за своїми улюбленими родичами і знайомими, що почуття скорботи не покидало його.

Ця велика скорбота, через зростаюче духовне зачерствіння в його народі, оселилася в його серці та супроводжувала його. Він був глибоко стурбований тим, що так багато його людей були духовно сліпими і не могли розпізнати духовні істини, які їм відкривалися. Тому апостол хотів їх спасти, але вони не хотіли спасатися, бо вважали, що самі праведні, а тому не потребують спасіння, про яке говорив Павло.

Його скорбота доходила до того, що він був готовий бути відрізаним і понести покарання за свій народ, якщо це могло би бути засобом його спасіння. Його любов до свого народу була настільки сильною, що Ісус, його Спаситель, відмовився б від нього, якби це могло їм допомогти.

Павло бачив у своєму загубленому народі свою сім'ю і плем'я. Він вважав їх своїми родичами. Він вважав їх своїми рідними і близькими, бо походив від одних предків, і був готовий зробити і віддати все, щоб врятувати їх від Божого гніву.

МОЛИТВА: Господи Ісусе Христе, Ти плакав над Єрусалимом (Лк. 19:41), страждав через непослух і закам'янілість Свого народу, але Ти простив їм їхні гріхи на хресті, молячись: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять» (Лк. 23:34). Допоможи нам, Господи, любити наш народ, страждати від зростаючого невір'я і молитися за нього, а також за синів Якова, щоб вони щиро покаялися, пізнали Тебе і прийняли Тебе. Амінь.

ПИТАННЯ:

53. Що було причиною глибокого смутку Павла?
54. Чим Павло був готовий пожертвувати заради спасіння свого народу?

Mobile device - Print - Top